Якість української вищої освіти залежить від реалізації концепції університетської автономії, що також спрямована на зміцнення громадянського суспільства і розвиток української академічної культури. Концепція університетської автономії просувалася академічною громадськістю спершу в рамках діяльності Консорціуму з університетської автономії (2005—2010). А пізніше — через блокування авторитарного законопроекту “Про вищу освіту”, запропонованого в листопаді 2010 р. тодішнім міністром освіти і науки України, через масові протести в рамках “АнтиТабачної” кампанії та всеукраїнської кампанії “Проти деградації освіти” (2010—2013).

Університетська автономія завжди розглядалася як інструмент для підвищення якості українських університетів, забезпечення їхньої конкурентоспроможності на міжнародній арені та демократизації університетського життя. Концепцію всебічної університетської автономії (у т.ч. академічної, фінансової та організаційної) було закладено в закон “Про вищу освіту”, розроблений спеціальною робочою групою (що працювала протягом 2012 р.), потім доопрацьований і схвалений Верховної Радою України у червні 2014 р. Цих же реформ прагнули студенти, які захопили приміщення Міністерства освіти і науки України під час Революції Гідності в лютому 2014 р.

Запровадження університетської автономії означає, зокрема, відмову держави від втручання в операційну діяльність закладів вищої освіти, визнання нею таких принципів організації університетського життя, як довіра, повага, відповідальність, взаємна вимогливість і чесність. Також це означає передачу всієї відповідальності за якість освіти та наукових досліджень, разом із необхідними організаційними та фінансовими інструментами, в руки самих університетів як самоврядних інституцій. Наголошується на тому, що державні, приватні й комунальні ЗВО повинні мати рівні права та обов’язки.

Проте імплементація Закону “Про вищу освіту” (2014) увійшла в суперечність з інтересами чи бажанням консервативно налаштованої частини політиків, державних службовців та університетських управлінців зберегти статус-кво. В Україні не запрацювали реальні механізми здорової академічної конкуренції, а професійна репутація досі не стала головним капіталом у системі вищої освіти. На тлі успішної імплементації інструментів академічної автономії закладів вищої освіти їхню фінансову автономію було заблоковано, і економіка вищої освіти не зазнала змін. Хоча маємо щодо цього багато прикладів із Західної Європи. Як наслідок — якісних змін в академічному житті не відбулося, а провідні вітчизняні ЗВО досі не мають осяжних перспектив виходу на лідерські позиції у визнаних міжнародних рейтингах.

Упродовж багатьох років ми спостерігаємо стихійну масовізацію української вищої освіти. Нині студентами стають до 80% випускників українських шкіл, що робить нас не лише європейськими рекордсменами. Це супроводжується інфантильним ставленням абітурієнтів до обраної професії: майже 50% студентів вказують на відсутність такої мотивації або згадують поради батьків чи своє бажання отримати стипендію або диплом. Так само дуже розмитою є визначеність стосовно вибору закладу вищої освіти. Відповідно “напевно так” чи “скоріше так” збираються працювати за спеціальністю близько 14% студентів. Масовізація вищої освіти почасти пояснюється соціальними причинами, у т.ч. кризовими явищами в економіці. Однак це також вказує на істотне падіння (подекуди повну відсутність) якості й вимогливості в багатьох вітчизняних ЗВО.

Організація економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) звертає увагу на різні прояви недоброчесності, що призводять до розбалансованості університетського життя. В “Оглядах на тему доброчесності в освіті: Україна 2017” ОЕСР згадує як типові прояви академічної недоброчесності порушення і зловживання при вступі на бакалаврські та магістерські програми, хабарництво, непрозорий доступ до гуртожитків, плагіат, списування, придбання студентами контрольних робіт, неналежне оцінювання викладачами студентських досягнень, включно з відсутністю прозорих критеріїв такого оцінювання.

Серед рекомендацій: створення сучасної системи зовнішнього і внутрішнього (власне університетського) забезпечення якості вищої освіти, реформування системи фінансування, запровадження реальної процедури оскарження студентами результатів оцінювання. Важливо, що підхід ОЕСР до шляхів виправлення ситуації ґрунтується не на покаранні, а на усуненні причин для різноманітних зловживань.

Порядок денний подальшого реформування української вищої освіти має спиратися на розуміння громадського (суспільного, публічного) інтересу, що одночасно виступає частиною національних інтересів української держави. Громадський інтерес полягає в тому, що українське суспільство потребує сильних автономних університетів, на основі яких можна буде створити університети світового класу. Ці ЗВО перебували б у центрі всіх економічних, політичних та суспільних змін нашої держави. Для просування такого порядку денного необхідно об’єднати зусилля уряду, громадськості, експертного середовища й медіа.

Запровадження реальної університетської автономії вимагає спеціальної уваги до перехідного періоду, до самого процесу значних трансформацій академічного життя і врахування багатьох можливих ризиків. Так, разом зі скороченням кількості й зростанням якості українських ЗВО, вони поступово перебиратимуть від держави дедалі більше відповідальності за власну якість. На жаль, зараз держава своїм авторитетом лише формально (не фактично) гарантує якість дипломів усіх без винятку закладів вищої освіти.

Причому ми не знаємо достеменно, з якою кількістю ЗВО маємо справу. Незважаючи на те, що в законах “Про вищу освіту” (2014) і “Про освіту” (2017) вже не згадуються рівні акредитації, офіційна статистика досі зараховує до вищої освіти технікуми і коледжі, що мають свою окрему нішу між власне університетською освітою, ринком праці та потребами місцевих громад (освіта впродовж життя).

Для того щоб частина цих закладів могла бути долучена до системи вищої освіти, вони самі мають бути істотно реформовані. Перший крок на цьому шляху — запровадження багатопрофільності коледжів. Також до ЗВО мають бути віднесені відокремлені структурні підрозділи університетів, що є окремими юридичними особами і фактично виступають окремими ЗВО. Тобто загальна кількість закладів, віднесених до вищої освіти, сягає 1448-ми.

Слід розуміти, що фінансова автономія стимулюватиме наступні кроки — щодо реалізації академічної автономії. У рамках продовження реформ у вищій освіті, зокрема, буде необхідно:

— перейти від державної акредитації спецрад із захисту дисертацій до одноразових комісій із захисту, акредитованих самими ЗВО:

— перевага таких комісій полягає в тому, що вони мають формуватися з числа науковців, які спеціалізуються на темі конкретного дисертаційного дослідження;

— передати повноваження з присвоєння вчених звань від Атестаційної колегії МОН (чи відповідного органу) до самих ЗВО;

— закласти основи для тісного партнерства між ЗВО і професійними об’єднаннями та асоціаціями працедавців задля зменшення бюрократичного впливу держави на формування академічних програм;

— дозволити ЗВО самим встановлювати ціни на свої навчальні послуги;

— дозволити ЗВО перейти до внутрішніх тарифних сіток задля встановлення конкурентних зарплат своїм викладачам і співробітникам.

Загалом, основна мета й очікуваний результат автономії — це зростання важливості репутаційного капіталу та професійної активності всіх членів університетських громад (студентів, викладачів і співробітників), посилення їхньої мотивації до продуктивної та ефективної праці, що, зрештою, має принести їм більше ресурсів для особистого добробуту та процвітання їхніх освітніх інституцій. Забезпечення університетської автономії — це єдиний шлях до успіху, що, зрештою, відкриє нові можливості та мотивації для якісного зростання ЗВО. Лише така можливість розглядається у співпраці урядів та академічних середовищ країн, що мають університети світового класу.

Альтернативний цьому російський стиль управління (задовільне матеріально-технічне забезпечення низки ЗВО в умовах авторитарного контролю, відсутності академічної автономії та вільнодумства) Україні протипоказаний. Успіх українських реформ пов’язаний з подоланням різних проявів недоброчесності в управлінні та власне академічному житті. Це вимагає реальної участі українських університетів у глобальній конкуренції, необхідною передумовою якої є створення сучасної системи забезпечення якості вищої освіти відповідно до кращих європейських та світових стандартів.

В основу цього процесу мають бути покладені Стандарти і рекомендації щодо забезпечення якості в Європейському просторі вищої освіти (ESG), ухвалені 2015 року в Єревані. При цьому головним є те, що вітчизняним університетам має бути вигідно змагатися між собою та на міжнародній арені за вищу якість і доброчесність.

З текстом “Дорожньої карти реформування вищої освіти в Україні” можна ознайомитися за цим посиланням.

Автор: Сергій Квіт

Інформація взята з сайту ZN.UA